Поміж рядками-горизонтами

Усім привіт, дорогі читачі та гості сайту. Якщо ви потрапили сюди зовсім випадково, декілька слів про мене і про те, чому вас може зацікавити ця сторінка:

Мене звуть Ел. Дрейк, і я — автор науково-фантастичного роману «Горизонти наших надій». Горизонти — єдиний український sci-fi проект, який почав свою історію на сторінках інтернету та за 6 років став самобутньою книжкою.

Це — перший блог-пост про історію його написання та видання.

Чому ця історія варта уваги?

Перша презентація, серпень 2017-го

Перша презентація, серпень 2017-го

Горизонти — роман, який із часу своєї публікації у 2014 і до сьогодні тримається в топі відомої авторської платформи Wattpad. Це також роман, який вийшов самвидавом, без підтримки великого видавництва.

Тим не менше, ця історія не про те, який відсталий наш видавничий ринок. І навіть не про те, який я молодець, що зміг самотужки видатись. Радше, це розповідь творчого шляху, з його ковзаннями від «вухуу!» до болісних падінь і розпластаних лінощів.

Якщо ви хоч колись задумувалися про те, щоб писати, – цей блог може вам допомогти. І якщо ви читали Горизонти чи збираєтеся, – тут для вас теж буде багато цікавинок.

Отож, почнемо 🙂

З чого все почалося

З ранніх років мене завжди захоплювали пригодницькі історії. І як тільки я почав замислюватися над питанням смерті, мене почали цікавити різні ідеї кінця світу та постапокаліптика.

Чи думав я колись, що стану письменником? Можливо, але довгий час це був швидше жарт дитинства, який ніхто не сприймав серйозно. Усе, що я писав до 16 було або забавкою, або домашнім завданням, і про інше я не замислювався. До самого моменту, коли брат запропонував мені придумати сценарій до коміксу.

З малечку я придумував якісь вірші та короткі розповіді, і він про це пам’ятав. Що ж до самого брата, то він добре малював, і ми обоє завжди цікавилися коміксами. Тому план, здавалося, був просто чудовим.

Взагалі, коли хтось вірить у тебе — це дуже багато означає. Хоч я ніколи серйозно не збирався бути письменником, поклик таки знайшов мене. Так просто, через маленьку ідею та декілька добрих слів у потрібний момент. Ну і купу фільмів, ігор та серіалів на sci-fi тематику, куди ж без цього 😀

Тож з-під хвилі натхнення і повстав чорновик першої сцени книги. Ідея з коміксом, на жаль, швидко зам’ялася, але хвилю було вже не спинити.

З того часу, книжка перетнула зі мною кордони трьох країн декілька разів, пережила все від пар у коледжі до вечорів на будмайданчику, і, нарешті, дійшла до полиць книгарень. Тому, як ви вже, мабуть, зрозуміли, у мене є багато чого розповісти про всі ці пригоди 😉

Тисяча й одна ітерація

Перший чорновик, який дожив до видання — то, як усім відомо, казковий єдиноріг. З тих чотирьох сторінок, які я накидав протягом великої перерви, сидячи за партою в кабінеті історії, до фінального тексту не дійшло практично ні слова.

Коротко їхній зміст звучав приблизно так: певна група науковців, які випробовують вірус на далекій півночі, дізнаються, що на материку, тим часом, цей вірус уже задіяли. Усі, крім цих науковців, звісно, загинули, а світ перетворився на мертві джунглі.

Концепція вірусу була такою ж, як і в книзі тепер. Вірус спочатку зцілював, посилював і зрощував, а потім швидко висмоктував життя і вбивав. Хоча перший епізод був інакшим: про те, як команда не може зв’язатися зі штабом, сама покидає станцію, і, прибувши на велику землю півночі, бачить живі яблуні, які до того ж плодоносять.

Словом, мабуть, це і все, що я пам’ятаю про той перший чорновик. Скільки нових варіантів сюжету було після того — навіть не уявляю. Як повний новачок, я всьому вчився на ходу, тому доводилося багато чого переписувати.

Перший «повний» чорновик був готовий лишень через рік, коли я вже закінчував коледж. Чорновик тоді мав іншу назву (як тепер зветься другий розділ), та цілі гори зайвого тексту, але саме той довжелезний файл Блокноту став основою історії Горизонтів.

І все було б чудово, якби ж тільки я розумів, що це був лише початок подорожі…

Виварювання мізків

Кажуть, справжній письменник — це той, хто вміє викреслювати поганий текст так само добре, як писати хороший. Але відкрию вам таємницю, «зайвий текст» — це слова, що звучать для серця письменника майже так само жахливо, як «зайві діти».

Без планування - теж нікуди.

Зайвий текст — це не лише погано написані епізоди чи сіренькі персонажі. Зрештою, я зрозумів, що навіть чудово написані моменти можуть виявитися зайвими в історії, яку я намагаюся розповісти. І всіх їх варто безжально видаляти, щоб зберегти фокус на основній ідеї розповіді.

Тільки уявіть собі, у чорновику на той час було 10 розділів, замість п’яти. Рівно половину довелося повністю скорочувати. Ситуації, персонажі, і навіть цілі сюжетні лінії, до яких я вже встиг прикіпіти душею, доводилося перекреслювати.

Коли ти роками стараєшся, пишеш, і думаєш, що нарешті закінчив, а потім раптом виявляється, що не вся твоя писанина «вписується» в загальну картинку, — це дуже розчаровує. На тому етапі, напевно, уперше стало насправді важко.

Ситуацію ускладнювало те, що я рано почав чепурити вигляд роману. Багато часу змарнувалося на форматування тексту, коли сюжет ще не був до кінця зрозумілим. Ще гірше — на той час я вже почав роздавати чорновик першим читачам.

Я розумів, що багато епізодів потрібно переписати, але я звик до того, як текст було вибудувано, і поняття не мав, як зробити його кращим. Зацикленість на перфекціонізмі часто просто паралізувала, і я вже не вірив, що колись закінчу роман.

Друга обкладинка, прибл. 2013-й

У такі моменти, думаю, і наступає справжній письменницький ступор. Однак, якщо не здаватися, — після них починається якраз найцікавіше.

На пів-шляху

Ще кажуть, що мистецьку працю ніколи не можна завершити, її можна тільки покинути. Тож я багато разів намагався «кинути» писати (у позитивному сенсі, звичайно 🙂 ). Декілька разів я на місяць-два відкладав цю справу, але, слава Богу, завжди знаходились сили й натхнення повернутися до неї.

Взагалі, це нетипово для мене — 6 років сидіти над одним текстом. Тому я впевнений, що ці роки, якими б нелегкими вони не виявилися, зрештою були повні своїх чудес, без яких я б ніколи не закінчив Горизонти.

Велике значення мала підтримка друзів і вдячних читачів. У найважчі моменти майже завжди знаходився хтось, хто надихав не здаватися і продовжувати писати. Я безмежно вдячний кожному з цих людей. Їхня підтримка переконала мене, що Горизонти таки варті уваги, і роман заслуговує на видання.

Десь у 2014 Горизонти вперше почали публікуватися на відкритій авторській платформі Wattpad, на той час уже добре відомій закордоном. Українських книжок там тоді було дуже мало, тому Горизонти швидко змогли зібрати навколо себе аудиторію. Хоча текст книги ще досі був трухлявим і місцями взагалі дилетанським 🙂

Загалом, з того часу і до видання декілька сотень людей познайомилися з Горизонтами. Лише підписників на сторінку набралося понад 200, без реклами та будь-якої сторонньої підтримки. Три з п’яти розділів і досі можна там прочитати, на сайті або через їхній додаток.

Передостанній ривок

Після публікації на Wattpad, редагування Горизонтів сповільнилося. Чекаючи відгуків, я вирішив не поспішати щось змінювати, але хвиля натхнення, зрештою, знову мене накрила. І цього разу на довго.

Новий етап в історії написання почався з двох тижнів у Болгарії літом 2015. Я вже не перший раз був у містечку Поморіє, і кожна подорож певним чином надихає, але та була особливою для мене. Майже кожен вечір вдавалося посидіти над романом, і кожного разу це був час нового натхнення та стукання клавішами.

Нижче – фотографія балкону, на якому пройшли тоді всі мої письменницькі вечори.
Незабутні моменти 😍

Та поїздка змінила всі 2 наступні роки мого життя, протягом яких Горизонти і стали багато в чому тим романом, яким вони є тепер. Два тижні розтягнулися на трішки довше, ніж я очікував.

Не все було ідеально та легко, інколи зовсім навпаки, але сама та поїздка була від початку до кінця надзвичайно легкою і результативною. Я встиг написати дуже багато і водночас відпочити та набратися сил для випробувань, які чекали далі.

Когнітивний дисонанс

Пропускаючи зайві деталі, скажу, що останні два роки написання Горизонтів (16–17) — це був період величезних змін у моїй власній історії. Американських, чи, радше навіть болгарських гірок.

Гори Родопі, південна Болгарія

Тоді я багато подорожував між Україною та Болгарією, працював, і паралельно вчив дві мови. Не можу розповісти тут про всі деталі, та й, мабуть, не потрібно. Скажу лише, що вся система координат у голові стрибала, як оскаженіла, особливо після невдалого переїзду.

Усього за пів року я особисто змінював місце проживання 5 разів, майже з усіма своїми речами. Але навіть у той складний період хаосу й адаптації знаходився час, щоби зайнятися редагуванням книжки.

Я повністю налаштувався закінчити роман і нарешті його видати, тому з кінця 2015-го до літа 2016-го вже активно шукав видавництво, яке б погодилося допомогти. Тут я стикнувся з нашими реаліями книговидавничого бізнесу і зрозумів, що ніхто допомогати молодому автору не збирається (знаю, новина століття 🙂 ).

Дорога до видання

Можливо, це тільки мій досвід, але пробитися до «високого» книговидання з Горизонтами мені не вдалося. Писав листи, шукав можливості, та не маючи ні знайомих, ні досвіду у цій сфері, я виришів, що продовжувати пошуки спонсорів немає сенсу.

Бути мавпочкою з рукописом і чекати зіроньки, яка, нарешті, перетворить той рукопис на книжку, — не дуже весело. Напевно, це і був останній аргумент на моєму шляху до самвидаву. А про те, яким саме був той шлях — вже у наступних публікаціях на цьому блозі.

Дякую вам за увагу, слідкуйте за новинами на офіційній сторінці Горизонтів у Facebook, та до зустрічі у наступному випуску 😉


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

?php do_action( 'hestia_blog_related_posts' ); ?>